Стихи и короткие новеллы

[Marto4ka]

Крапелькою сонця сполохнув світанок,

Сивиною неба впрягся сивий день.

Ніч зітхає сумно вітром наостанок,

Соловей витьохкує знов нових пісень.

 

Не зітхай, людино, подивись у небо –

Розстелилось небом золоте руно.

Ти живеш! А отже, що тобі ще треба?

Це ж для нас палає світле знамено...

 

Хай зрадливі сльози і несправжня втома,

Зловороже слово і свавілля снів,

І могутня правда, що давно відома,

Відійдуть у спомин промайнувши днів.

 

День несе надію. Сумувать не варто.

Треба тільки вірить, треба просто жить.

Хай звичайний ранок стане вільним стартом

В майбуття, в якому хочеться вершить.

 

Посміхнись, людино, це ж бо твоя днина,

Це твоя дорога у майбутні дні.

І довкола тебе квітне Україна,

Затамуй тривогу на самому дні.

 

Будь-якому ранку не страшись радіти,

Хай первісний промінь лине до мети.

Тож навчись віднині просто бути й жити,

Хай бояться інші та лише не ти!

[Marto4ka]

Закохаюсь в осінні дощі,

Задивлюсь у захмарене небо...

І якщо я напишу вірші,

Отже, в цьому є певна потреба.

 

Миготять блискавичні вогні,

Небо плаче моїми жалями.

Бо у небі на самому дні

Наші душі між нашими днями...

 

Промовчу, не скажу ні слівця,

Переллю у вірші свої думи,

І хоч рано чекати кінця

Та вже пізно в душі мінять струни.

 

Не насмілюсь неправди казать,

Не жену тіні смутку від себе.

Я лиш прагну життя розпізнать

За дощами осіннього неба.

 

Не схилюсь в світанковій зорі,

Що минуло – те мало минути

І о цій незбагненній порі

Тільки дощ, тільки вітер і чути.

 

Біль народжена, щоб відболіть,

Я в зневірених віршах не плачу.

Я лиш прагну життя зрозуміть,

Якщо я в нім хоч щось таки значу...

[Ашвина]

Ломок лед моих желаний,

Горек пепел от тревог.

Не проси меня о чуде.

Я не знаю тех дорог.

Если жизнь, как сон вчерашний.

Если все идет не так,

Позови меня на помощь.

Мне помочь тебе - пустяк.

Попроси меня сегодня

О совсем другом пути.

Я дарю тебе свободу.

Я учу летать. Лети!

Я лишу тебя надежды,

Заберу твою мечту,

Чтоб ты в свете звезд увидел

Только ночи темноту.

Буду я с тобой покуда

Я еще нужна тебе.

Я играю в эти игры,

Я верна своей судьбе.

[Marto4ka]

...Тільки плакало небо закохане...

Тільки співом лилася гроза...

Тільки небо, тобою сполохане,

Оніміло, неначе сльоза.

 

За тобою полинуло марево,

Де ти зараз? Невже не прийдеш?

А за обрієм місячне зарево

Каже, ти, як і сонце, минеш...

 

Тільки вітер нестримний, нескорений,

Як в останнє мені прошептав,

Що нажаль світ коханням знедолений

І безсилий, стихаючи, впав...

 

Де те сонце, що так нам всміхалося?

Де та стежка, що бігла у даль?

І жалем гіркоти переймалася,

Доки світ не накрила вуаль...

 

Божевільне чекання...Не сталося

Те, що серцю наврочила тінь.

Ніби щось обірвалось, зламалося

Під зневажливим тиском сумлінь.

 

Все пройшло...Тільки сльози зриваються.

Відпусти мене, сум самоти.

Більше роси мені не всміхаються,

Стих і голос весни-сироти.

 

От і все...Одлюбилось, відмірялось.

Мить тривожна, чому ти мовчиш?

Я на тебе колись так надіялась,

Може хоч розлюбити навчиш...

[Ашвина]

Мертвенна бледность лилий,

Холоден звук органа.

Ровно в немую полночь

Нашей любви не стало.

Только часы пробили,

Грохот стекла раздался.

Разбилось мое сердце,

А ты и не догадался.

На перекрестке судеб

Разные нам дороги.

Может, решали сами,

А, может, судили боги.

Боги завидуют смертным,

В ярком огне горящим,

Душу свою и сердце

Ради любви сжигающим.

[Marto4ka]

Буває важко. Боляче бува.

Бува самотньо навіть серед люду.

Буває – за плечима заспіва

Незрозумілий гамір пересуду.

 

Буває, радість болісно мовчить,

Бува, сльоза зціляє від недуги.

Буває, серце стомлено кричить,

Бува, людина, що не має друга...

 

Чи то вже не людина? Просто звук...

Миттєвість, що без пам’яті минає.

Порожнє слово між чужих розлук,

Яке в собі любові не пізнає.

 

Не мати друга – живучи не жить!

В зажурі самотинно відмирати.

Не кожен може друга заслужить,

Не кожен здатен іншим довіряти...

 

 

Не знати зради – ось страшне прокляття!

Бо не обпікшись важко оцінить

Міцної дружби істинне багаття,

Того, з яким на світі легше жить...

[Marto4ka]

Вві сні просила крапельку любові,

Мені наснився цілий ОКЕАН!

О, скільки мрій, надій у цьому слові.

(чи може то надуманий обман?..)

 

Наснився океан. Яке ж це диво,

Яке це щастя бачити його.

Безмежний небокрай...Нестримна злива

Кохання незміримого мого.

 

краплину щастя уві сні благала,

Краплина розлилася в океан.

Блакитне небо лагідно плекало,

Зцілило від усіх колишніх ран.

 

Зоря зотліє, сильний вітер стихне,

Та вже не зникне крапелька надій.

І сонце десь за хмарами достигне.

Ти зла в моєму сні не заподій.

 

Душа озвалась: Боже, як красиво!

Здійнялись хвилі. В хвилях ніжний стан...

Прокинулась замріяно-щаслива...

Яке ж це щастя – бачить океан!..

[Ашвина]

На перекрестке миров

В открытые настеж двери

Каждый из нас пройдет,

Верит или не верит.

И в мешанине судеб и лиц

В бешеной карусели

Выберет что - то одно

О чем ему в детстве пели.

Принца или дорогу

Меч или дом у моря

Пойдет своею дорогой

Счастья, побед и горя.

[Marto4ka]

Я покохала самотню осінь,

Ми з нею схожі, як два життя.

І серед злота зявилась просідь –

Палке бажання до забуття.

 

Відлунням серця злетіла пісня

І сум легенький наповнив світ,

Чогось не сталось, щось буде після,

Щось просто зникне, мов первоцвіт.

 

Листків опалих розмови-стони,

Невпинні мрії, нестерпний біль,

Осіння пісня, мов віщі дзвони

Пророчить серцю безмежний штиль.

 

Світ яснозорий мов відмирає,

Тремтить-шепоче мелодій звук.

Вогнями осінь горить-палає,

Нестримний відзвук чиїхсь розлук...

 

Невинна осінь, п’янка печаллю,

Мене так манить терпким жалем.

І вабить обрій своєю даллю,

І кличе осінь майбутнім днем...

 

Я засумую з осіннім сумом,

Що причащає гірким єством,

Закарбувалось тихеньким шумом

Те, що відомо лише нам двом.

 

Лиш я і осінь напевно знаєм –

Самотнє серце блукає там,

Де навіть осінь здається раєм,

Де просто віриш усім вітрам..!

[Ашвина]

Где - то между сном и явью

Существует странный мир.

Праздник там всегда от горя,

А чуму сменяет пир.

Этот мир - головоломка

Из бредового кошмара.

Там за маленький просчет

Ждет немедленная кара.

Оступился и упал.

Все в тумане растворится

Жизнь, как предрассветный сон,

Что все тянется и длиться.

Создан мир из иллюзий,

Создан мир из кошмара,

Здесь всегда ты живешь

В ожиданьи удара.

Этот мир из иллюзий,

Этот мир из мечты.

Осторожнее будь с ним.

Здесь пропасть можешь ты.

Здесь цветов калейдоскоп

Изменяется мгновенно.

Никогда не разберешь,

Что ошибочно, что верно.

Стерты грани, цели нет.

Проигрыш победой станет.

Кто остался, кто исчез...

Оглянуться так и тянет.

Там безумный карнавал.

Люди - звери, лица - маски.

Там злодей - вчера герой

Из приличной детской сказки.

Создан мир из иллюзий,

Создан мир из кошмара,

Здесь всегда ты живешь

В ожиданьи удара.

Этот мир из иллюзий,

Этот мир из мечты.

Осторожнее будь с ним.

Здесь пропасть можешь ты.

[Marto4ka]

Дивним цвітом земля простеляє дорогу до казки

І йдучи тою стежкою важко чомусь зрозуміть.

Все життя доля шле непрості, загадкові підказки

Зачарованим сонцем і подивом різних суцвіть.

 

До безсмертя з життя. Із життя до безсмертя страшного.

А чи варте безсмертя земних, недосягнутих мрій?

А чи варте хоч щось просто щастя, такого земного?..

В жодній казці ж немає правдивих життєвих подій.

 

Дивним цвітом земля наче кличе при самій дорозі,

А чи бігти до неї, чи йти, чи відмовити їй..?

Зачекалась вона і мовчить в незнайомій тривозі.

Доле, де ти? Скоріш поведи її шляхом надій.

 

Затамована в серці надія нікуди не зникне,

Доки серце живе, доки серце уміє любить.

До іскристого щастя земного ніколи не звикне

Тільки той, хто іде забуваючи казкою жить.

 

Дивним цвітом земля неозорі дороги прослала.

Обирай і іди. Ти – володар, тобі нею йти.

І якщо тобі доля вже казку твою підказала,

Хоч зумій у цій казці земне своє щастя знайти

[Marto4ka]

Вічна пам’ять...

 

Відплаче осінь золотим дощем

І зоре цвітом небо відпалає.

Прощання відболить чужим плачем

Та серце, як колись, тебе чекає.

 

Тебе ніколи вже не буде.

І сумно й страшно, а душа

Тебе ніколи не забуде

І в снах до тебе поспіша.

 

Сльоза, що котиться, зоріє

І ріже, і пече вогнем.

Вже відійшли забуті мрії,

А спомин мучить день за днем.

 

Мені б торкнутися до неба

І віще полум’я зустріть,

Бо лине серденько до тебе,

Бо плаче сивизна суцвіть.

 

Прийди хоча б вві сні. Востаннє.

У цей осінній день сумний.

Душа втомилась від чекання

Втомився й вітер голосний.

 

І хоч твоя зоря вже згасла,

І осінь попелом зліта

В моїй душі зоріє гасло –

«Настане шлях крізь всі літа...»

 

І я тебе чекати буду

Крізь листопадний падолист.

Тебе ніколи не забуду,

І ти мене згадай колись...

[Marto4ka]

Стобарвна осінь. Стомлена. Самотня.

Встеляє листям шлях мені до мрій.

Нетлінна осінь, сліпо-безтурботня,

Затаєна у пошуках надій.

 

Незриме протиріччя дня і ночі,

Мов полум’ям охоплена земля.

Проблисне сонце, вітер прошепоче

І в даль повіє вітер звідсіля.

 

Сумує осінь, спом’янувши літо.

Її відтінків літо не збагне,

Її краса, блукаючи по світу,

Світів інакших лінії зігне.

 

Тим і прекрасне золота багатство –

Довкола все зникає у блакить.

Все не значиме перед нею в рабство

З покірністю схиляється на мить.

 

Її окрас столике осіяння

Вражає віддзеркаленням творінь.

Її краса, вогнів її буяння

Мене лякає подивом прозрінь.

 

Ти п’янко, перестигло відцвітаєш,

Лишаючи на спогад листопад.

Ти, осене, так лагідно вмираєш,

Що світ з твоєї смерті навіть рад...

[Marto4ka]

Людська душа, чого ти варта?

Яких ідей, яких думок?

Ти завжди линеш до азарту

І до поспішних помилок.

 

Людська душа, таємна, тиха,

Про що ти мрієш? Чим живеш?

То бережеш себе від лиха,

То до страждань себе ведеш...

 

Людська душа, убого-щира,

Чого ти варта у житті?

Чи є в тобі найменша віра?

Чи ти в постійній самоті?

 

Людська душа, невже ти просто

Існуєш без мети і слів?

Невже тобі того не досить,

Що ти не бачиш дивних снів?

 

Людська душа, ти друг чи ворог?

Чи можна вірити тобі?

Чи просто пил в тобі, чи порох?

Чи радість – ти? Чи ти в журбі?

 

Людська душа, чужа далека,

Врятуй, молю, допоможи!

В моїй душі то сніг, то спека,

Збуди її, заворожи.

 

Людська душа, згадай ті думи,

Які звертаєш у світи.

Ти їх додай до мого суму

І розумінням освяти.

[Молчаливый Философ]

На берегу играет ветер, гоняет сотнями листы

А над собой в чистом небе, теперь и тучи не видны,

Шумит листва, что не опала, играют лучики в ветвях,

И тлеют угли, бывший город, теперь останется он в снах.

 

Пришла осеняя пора, но солнце греет нас лучами

И сад накрыла пелена, а розы черными все стали,

Играет музыка, но тихо, никто не слышит красоту,

И всё молчит, настала вечность, не уберут теперь листву.

 

А тайна битвы исчезает, свидетелей молчат теперь,

И вся округа тут заснула, в лесу лишь воет томно зверь,

Руины башен, павший город, один из тысячи других,

Он жаждал мира, и боролся, за имена своих святых.

 

Над полем брани пляшет ветер, уже вторую сотню лет,

Счесав давно извечный камень, он помнит уже третий свет,

И кровь засохла, в грунт впиталась, металл поеден весь водой,

Прощают люди, а не время, и все найдут в нём свой покой.

[Marto4ka]

Моя туга ще б’є мені у скроні,

А я вже йду від спомину жалю.

Роз’єдную ослаблені долоні

І шлях життя у мріях простелю.

 

Моя дорога не увінчана простором,

А я по ній ступаю день у день.

Мої життя і доля є покором,

Що не чекають з небуття святих знамень.

 

Я не чекаю від життя даремних марев,

Я не вирую подумки в світах,

Ще гнів небес мого шляху не вдарив,

А я одна, немов безкрилий птах.

 

Ще не розквітла папороть в чеканні,

Ще не схилились верби до води,

Ще не туманиться осліплене світання

І промінь сонця ще надію не збудив.

 

А ти мене вже кличеш у дорогу,

Моя зоря, мій шлях, моє єство.

Віщуєш теплим дням пересторогу,

А серцю несподіване єство.

 

Ти омени мене хоч ненадовго,

Тебе благаю, встаючи з колін.

Моя досвітня зірка, насторого,

Як спопелишся не впади на тлін.

[Ашвина]

Я хотела б стать рождественским снегом.

Выпасть ровно в двенадцать часов.

Я хотела б уснуть, но не видеть

Этих серых безрадостных снов.

Ты - даритель, дари мне свободу

Снегом стать и не жить и не быть

Глупой куклой фарфорово - белой.

Снег - холодный, да мне не остыть.

[Marto4ka]

Блакитне небо, білий сніг, забуті сльози.

Все так як і раніше, та на жаль.

Тебе нема, ти певно десь в дорозі

Твій дім тепер – чужа забута даль.

 

Була й нема. Всміхалася – стомилась.

Пішла і вже не буде вороття.

Ця мить тривожна з жахом зупинилась,

Ось так і обірвалося життя.

 

Отямся, земле! Вже її немає!

Кому ти посміхаєшся тепер?

Навіщо вітер цей іще співає?

Вже навіть час у сутінках завмер.

 

Її нема, і більше вже не буде,

А ти як і колись живеш, цвітеш

І по тобі як і раніше ходять люди,

Зима кружляє в просторі безмеж.

 

Іще при ній ти нею так пишалась,

Здавалося, без неї ти – не ти.

Тепер і день, і ніч – усе змішалось.

А ти її забула, що ж лети...

 

В буденних справах знов, як і раніше.

Бо ти та сама, а її нема.

Нема! Нема... і вже не буде більше.

Без неї ти лишилася сама.

 

Прокинься, земле! Чом ти не сумуєш?

Збагни, вона пішла у небуття...

А ти жива, ти все іще існуєш,

З таємним співом людозабуття.

 

Нема... її зоря на небі згасла,

Її слова затихли в попихах.

І ти одна. Та все така ж прекрасна,

Як і при ній, як і в її словах...

[Ашвина]

Пролетали мимо пеленой,

Заплетались дороги - года.

Обходила беда стороной,

Не тревожила никогда.

Горький след от слез на щеках,

Ломкий лед растраченных сил.

Я жила в предутренних снах

И будить никого не просила.

Слабость рук, уставших нести

Для других предназначенный груз,

Забывала сказать "прости",

Дни катились, словно бусины с бус.

Дни бежали, я смеялась до слез,

Не боясь, что кончаются сны.

В мире ярких, но призрачных грез

Не бояться ухода весны.

[Marto4ka]

Барвінковий сон

 

Мій сон сповитий стомленим чеканням,

Мій світ зруйнований у сутінках вини.

Лякає небо, сповнене чеканням,

Душа за межами високої стіни.

 

Мій сон, в якому я блукаю стерням,

Йду до вершини страчених надій,

Моя самотність проростає зерням

Серед буденних, стомлених подій.

 

Барвінок в’ється поміж сутінь страху

І стелиться, мов тиха свято тінь.

Лечу до нього з вільного розмаху

І забуваю межі всіх молінь.

 

Барвінок простеля собі дорогу,

Як і в душі провина кожну мить.

І знову сповива в мені тривогу,

А в серці вітер повінню шумить.

 

Моя печаль. Моя вина й дорога –

Я обираю все собі сама.

А в небі хмари – тиха насторога,

Яка у душу напуска хмільний туман.

 

Мій сон – таємна далеч мрії,

Мій сон – барвінкова країна небуття.

Далекий вітер все ж блука та віє,

Моя вина шукає забуття...

[Ашвина]

Невыносима легкость бытия.

Тяжелый камень мы в себе несем.

Нам не понятны правила игры,

В которую играем день за днем.

Простые пешки шахматной доски,

Колода карт, тасуемая вскользь.

Мы будто вместе, словно за одно,

Но каждый за себя и, значит, врозь.

Не знаем роли, путаем слова,

Забыли, что играем в этот раз.

Где автор, чтоб ему сказать,

Что все манерно, словно на показ?

Аплодисментов траурный аккорд,

Циничный смех бездушной темноты

Наградой станут лучшим игрокам,

Вдруг замершим у края пустоты.

[Marto4ka]

Сніг кружляє, падає на землю.

З ним лягає тінь холодних днів.

Небо посміхається таємно

Відблиском нічних зірок-вогнів.

 

І бринить невпинна пісня вітру,

Вітер знає вартість почуття.

Світ розкинув зимову палітру,

Сон пропах жалями вороття.

 

Ти мовчиш стурбовано-байдужо,

Неминуча мить мовчання двох.

Я тебе кохаю дуже-дуже,

Світ – це тільки рай для нас обох.

 

Спалахнув в душі моїй багаттям

Благосний порив до мрій твоїх.

Тільки сніг з осяянням завзяття

Вирива слова із вуст моїх.

 

З-поміж тисяч слів одне – «кохаю»,

З-поміж почуттів мої одні,

Я з усіх очей Твої шукаю,

З усього життя в душі ті дні

 

Де лиш ми удвох, де ми з тобою,

Де витає дух спокуси мрій,

Де безрадісне, осквернене журбою

Йде у небуття лихих подій,

 

Де первісна суть мого кохання,

Де благовістили небеса

Мріяти про тебе спозарання,

Де любов чистіша, ніж роса.

 

Вмить вітри спинилися, осіли,

Не мовчи, промов хоча б слівце.

Бо терпіти вже немає сили,

Бо чекання верне манівцем.